Перший письмовий спогад про Олеський замок датується 1327 роком, коли він перейшов у володіння Юрія – сина мазовецького князя Тройдена та російської князівни Марії. У XIV столітті він опинився на кордоні між Польщею та Литвою. Тоді битви за Олеське зміцнення мали важливе стратегічне значення як ключ до Волині та Галичини. Стіни фортеці становили 130 метрів по периметру, досягали десяти метрів заввишки і 2,5 метра завширшки. Піднесення, на якому збудовано будинок, було основою зміцнення. Нижче, по схилу гори, кільцем тягнувся вал із частоколом, а далі – ще одна лінія оборони – вал із водяним ровом. Пагорб оточувала болотиста непрохідна рівнина.

В історію Польщі цей будинок увійшов як місце народження короля Яна III Собеського, який зібрав тут пізніше багато художніх цінностей. Згідно з легендою, Ян народився під час сильної грози. Коли повитуха поклала новонародженого на чорний мармуровий стіл, вдарив такий сильний грім, що стіл тріснув, а Яну пророкували могутність і влада.

Замок збудували у 1635-1640 роках. Його будували на замовлення коронного гетьмана Станіслава Конецпольського. Фахівці вважають це місце одним із найкращих у Європі зразків поєднання ренесансного палацу з бастіонними укріпленнями. Його називають українським Версалем. Він напрочуд красивий і сповнений містики. У замку живе примара жінки (про нього в Підгірцях всі знають і переказують різні історії). Кажуть, колишній власник замку граф Яблонський через ревнощі замучив свою молоду дружину, а потім замурував її у стіні будівлі. Наче саме її привид досі блукає в замку.

Золочівський замок розташований у місці, де у XV столітті проходили торгові шляхи південно-західного напрямку. Татари та турки нерідко у цих місцях нападали на заможних купців з метою наживи. Тому довелося збудувати форпост для захисту від набігів. В ті часи влада міста Золочів переходила з рук в руки блискавично: то татаро-монголи вривалися і спалювали все своїм шляхом, то кримські татари, то турки. Дерев'яна фортеця горіла вщент і знову відроджувалася з попелу.

Століттями замок виконував оборонні функції, і поступово зі зміною власників став руйнуватися. Черговий власник замку граф Комарницький трохи відреставрував його, але з приходом австрійців будівлі віддали під казарми, потім лікарню, а наприкінці - в'язницю. У такому статусі замок функціонував до Другої світової війни. Найжахливіше сталося на початку війни. Тюремне начальство наказало вивести всіх в'язнів і розстріляти, що було і зроблено. Тепер на тому місці збудовано каплицю, як данину пам'яті. В'язниця продовжувала існувати і 1953 року, потім там розташовувалося училище.